Вчимо з дітьми (Казки. Віршики. Пісні).

Angels of Saint Nicolas


Подарунок на День св. Миколая від Романа Бойчука. Переклад Катерини Бондаренко

This story happened in a typical family where two kids, Yevhenko and Irynka grew. The winter was snowy that year. The snowflakes were falling everywhere outside. The kids were looking through the window and smiling. They were amazed of the splendid winter view outside the window. Suddenly, the girl said, “Wow, how white and fluffy the snowflakes are”.
“No,” her brother replied, “these are not really snowflakes, these are white fluffy feathers.”
Irynka broke into laughter, “What? Feathers? Are there swans sitting on the clouds?”
Suddenly their mother intervened the conversation. She hugged the kids and said, “My dear children, do you know that St. Nicholas will visit us very soon? Every year he comes from the heaven to the Earth?”
“Really?” the kids said and their eyes shone up happily when they heard it.
Oh, they both know very well this wonderful night, when St. Nicolas walks along the Earth. He visits every family and brings gifts to children. In the morning the children wake up and find lovely gifts under their pillows or simply in the bed. On this day children also have a lot of sweets and fruits. The smell of sweets and tangerines reaches kids’ noses and wakes them up.
“Hooray!” Yevhenko exclaimed suddenly, “Irynka, let’s write letters to St. Nicholas!”
“Umm .. ,”made a wry mouth the little girl, “But I can’t write.”
“Don’t worry my daughter,” mother said, “Next year, you will have already know all the alphabet letters properly and be able to compose words and sentences. Sure, you will manage to write a letter to St. Nicholas. Now you're too small. Believe me, there are many children of your age who can’t write.”
“And there are such tiny - tiny kids who can’t even speak.” Irynka continued.
“Yes, there are,” mother smiled, “So you can just draw your letter to St. Nicholas!”
“Exactly!” Yevhenko exclaimed, “You simply draw your desires. I also draw and write. Because I am older. I know how to form letters into words.”
“True, Mom?” the kid asked with shining eyes.
“Believe me, though! And while you are drawing and writing your letters, I'll tell you about the assistants of St. Nicholas,” mother answered.
“About Angels?” Yevhenko asked confidently taking crayons and a sheet of white-snow paper.
“That's right, the Angels. And how do you know?” mother asked.
“Our teacher told us in the nursery,” Yevhenko answered.
“And our teacher also told us,” Irynka added, “And we drew the Angels. But I forgot my drawing in my locker in the nursery.” Irynka pretended to become upset and made a wry mouth. But then she continued merrily, “Oh, I’ve come up with! I’ll draw a doll. I want St. Nicholas to bring me it. And I will add two wings to the doll. And it will be my Angel.”
“That’s a good idea!” mother said, “What clever you, my kids, are. So, listen. Everybody has a Guardian-Angel.”
“And even Daddy?” Irynka asked.
“Yes, Dad also has a Guardian-Angel,” mother answered.
“It's strange,” the girl said suddenly, “But I thought that you, Mom, my brother and me have one Guardian-Angel. It is Dad.” Mother smiled sweetly and said to Irynka, “Yes, of course, Daddy loves and protects us from all the evils. And each of us has an invisible Guardian-Angel. Yes-Yes. We can’t see it. The Guardian-Angel watches over us from the heaven and always protects us from all the evils. And each of these Angels assists St. Nicholas.”
“How do they assist, Mom?” Yevhenko asked impatiently looking aside the sheet of paper where the contours of machines have been drawn.
And my mother continued her story, “Since ancient times we know that St. Nicholas carries gifts only to polite kids. But there are no absolutely polite kids, right? You, for example, did not want to collect your toys last night. Do you think it was polite of you?”
“No!” kids said and lowered their eyes shyly.
“Does it mean that St. Nicolas will not come to us? And we will not get any gifts?”Irynka asked disappointedly and almost in tears.
“Why?” mother said calmly, “Today you have collected your toys. You ate well all I gave you for dinner. I told you are just great! This means, my dear, you have been very polite today.”
“And St. Nicholas will come to us and bring us gifts.” Yevhenko completed mother's opinion aloud.
“But it will happen if you continue to be obedient and polite,” Mother said, “Angels keep records for a year, and then they count all the good and bad things. They keep two booklets for each child. They write good things the baby did into one book. This is white book. The black book is for recording bad things, that is, for all kinds of disobedience and bad behavior.
“This is the same as Sonko-Dreamko does. There are two umbrellas: black and white, aren’t they?” Irynka asked.
“And Sonko-Dreamko opens and turns a black umbrella over the impolite kids while they’re sleeping. So they do not have any dreams. The white umbrella is opened And turned over the polite kids. And they have good dreams.” Evhenko added.
“Now you know all about these magic umbrellas!” mother said and added, “So be patient and soon we’ll learn in what booklet is written much about each of you.”
“What do Angels do?” Yevhenko asked suddenly.
“Angels help St. Nicholas to deliver gifts to all kids during the magic night. Since it is difficult for St. Nicolas to handle all these affairs. The night is too short, but there are so many kids to visit.
Having heard it the kids continued working on their letters addressed to St. Nicolas. When the work was accomplished the kids embosomed drawings and, then put them on the windowsill. That night the kids were especially polite. As usual, they prayed to their Guardian-Angel,
"My Angel, stay near by me
From the early morning until the late night.
Help me all the time."
They were sleeping sweetly smiling in the dream because Sonko-Dreamko opened white umbrellas with their colorful, fantastic dreams over their heads. In the morning the sun rays touched their rosy cheeks. The kids woke up and rushed quickly to the windowsill, where they posted their letters to St. Nicholas last night. There were only two tiny white fluffy snowflakes on that place.
Feathers from the wings of St. Nicholas’s Angels.

Солтис-Смирнова Марія Петрівна

Несподівана мелодія

Маленького гномика Тимошку мама вперше відправляла до музичної школи:
-- Ось тобі нотний зошит і ручка. Вчися добре.
Та малюку зовсім не хотілрсь туди йти!
Він хотів гратися глицею, збирати солодку малину і провідувати своїх друзів у лісі.
Тільки що вдієш?
Соловейко вже чекає. Він провірить слух і навчить малюка нотам. А, коли підберуть інструмент до душі, тоді й учитель зміниться.
Музична школа розташовувалась між трьох сосен. Співаки-птахи сиділи по гілках, а учні, вчителі та інструменти -- на багатьох пеньках.
Щоб один одному не заважати, але й зручно було слухати, пеньки мали різну товщину і висоту.
Соловейко побачив нового учня, і прилетів донизу.
-- А тепер проспівай "ля-ля-ля".
-- Ля-ля-ля, -- повторив гномик.
-- До-до-до-до.
-- До-до-до-до!
-- Ну що ж, слух в тебе хорощий. Давай, ноти будемо вчити.
На чистенькому полі з'явився скрипічний ключ, а по полю рівненькою косою лягли нотки.
-- Це сім нот першої октави, а ці сім -- другої. Про розміри поговоримо наступного разу. А вдома ти маєш написати ноти. І запам'ятати їх.
--До-ре-мі-фа-соль-ля-сі! --заспівав учень. Музика виявилась не такою нудною, як він уявляв.
А по дорозі додому він встиг і малинки поїсти, і з друзями-гномиками шишок набрати...
Про домашнє завдання згадав лише тоді, коли стало смеркатись.
Перші нотки писались акуратно. Але з кожною "до-ре-мі-фа-соль-ля-сі" вони почали товстіти і стрибати хто куди.
Не зрозумів Тимошка, як замість "ре" "сі" намалював, а "мі" у "фа" перетворилось.
Та втомлений гномик вирішив зранку все переробити.
Летіла поблизу вікна фея Мелодія, побачила відкритий нотний зошит, і ахнула аж! Тут нотку додала, там дві забрала. Та й про розміри не забула.
А рано-раненько, коли Соловейко летів до найвищого дуба, щоб поспівати Сонечку, він також побачив відкритий нотний зошит.
І нотки... І розміри.
Зрозумів учитель, що учню хтось допомагав. Але нова мелодія манила, і птах почав співати її.
Ніжна пісенька, така лагідна, як мамині руки, полетіла лісом. І дарма, що не з найвищого дуба, Сонечко поспішило назустріч несподіваній мелодії...
Вранці, коли прокинувся, гномик дуже здивувався своїй п'ятірці в зошиті, та й нотки були цікаві.
Тому малюк внизу наново зробив домашнє завдання.
І з того часу робив його лише вдень, а зошит складав у шухлядку.



In a small village there once lived a dog. All his life he did his job honestly. But then he grew up old. His nose couldn’t smell as well as it used to. His eyes were not as sharp as before. And his legs felt like they didn’t even belong to him.

His masters were kind people who put up with him anyway. But some day his master drove him out of the house.

Sirko was wandering through the fields, he felt very sad and woebegone. "I served my master for many years and keep watch his house, and now that I'm old and weak he grudges me even a crust of bread and has pushed me out", sadly thought Sirko.

Sirko was so desperate that decided to hang himself. He was climbing the treewhen a wolf appeared under the tree unexpectedly.

Why you are climbing the tree? asked the wolf.

You see I just wanted to get a bird. I was just out taking a walk, answered Sirko.

What? You are kicked out? - the wolf surprised.

Remember how you were chasing me? –reminded the wolf.

- But … I, er…, Sirko tried to justify himself.

 - That was the job you had, eh? – the wolf said. All my life I have been running around. And no one gave me even a bone.

Because you’ re a…Sirko wanted to explain but the wolf continued.

And now you’re just like me.

- Look! I can help you if you like, the Wolf said. If you do as I say, your master will take you back again.

- Oh dear! Please, help me! Sirko cried. I will be grateful for your kindness. I promise.

Next day all people in the village went out to the fields to reap, and the mistress left her baby beside a stack of straw to sleep there while she was helping her husband.

The wolf came running up and carried the baby off. Immediately, Sirko jumped out of the bushes and started barking loudly. He was running after the wolf trying to take away the baby. The wolf pretended to be frightened and left the baby.

Didnt you hurt the kiddid you? asked Sirko taking the baby up.

Nothing could hurt that kid, answered the wolf.

- Good. See you.

The master and mistress were so glad to see their baby that they took Sirko back again. And the dog began to live as before. In time, all the past troubles were forgotten. All was forgotten.

After the season of harvesting Sirko's master started preparing to his eldest daughter’s wedding. Everybody at home were preparing for a great feast.

But Sirko remembered his promise to the wolf. And he went to the forest to see the wolf.

- What? Again? asked the wolf when he saw Sirko.

- No! Are you hungry? Sirko said in response. I want to repay your kindness. Come to our garden tonight. I will take you into the house.

The Wolf came round and waited where Sirko had told him to.

Sirko went outside, took the Wolf into the house and hid him under the table. Sirko took some of the best pieces from the table and gave them to the Wolf.

The wolf was eating and eating so much that became relaxed and happy.

- I want to sing.

- Please don't do that or you will get into trouble, Sirko begged

- And now I will sing, said the wolf and he let out a terrific howl from under the table.

The guests jumped up in fright, they rushed hither and thither.

Sirko took the wolf to the field.

- Well, drop in …, said Sirko.

- Thanks a lot. Drop by in case you ever need anything else, answered the wolf.


That's the end of the tale, and who listened - well done!

Савченко Віталія
  Зустріч з сонячним зайчиком

     Одного разу мама Зайчиха послала зайчика Костика у лісову крамничку купити  печива. 
По обіді мали завітати до них гості, а чогось смачненького до чаю вдома не було. 
Костик хутко побіг виконувати мамине доручення. От біжить наш зайчик лісом, 
до найвищих гілочок кущів підстрибує – розважається. Аж раптом від 
несподіванки зупинився, бо побачив когось дуже незвичайного на стежинці:
– Ой! А ти хто? – спитав Костик незнайомця, навіть забувши привітатися.
– Я? Я зайчик, – привітно усміхнувся незнайомець. 
– Е ні! Зайчик це я! А ти й не схожий на зайчика зовсім, – відказав Костик.
– Та зайчик я, зайчик. Тільки Сонячний, – ще більше заусміхався малий, і 
враз десь подівся. А за мить уже вигулькнув ген аж за дальнім кущем.
– Егей! Ти куди? – вигукнув Костик. – Ми ж тільки познайомились, а ти вже тікати. 
Не бійся мене, я тебе не скривджу.
– А я й не боюся, просто ми, Сонячні Зайчики, ніколи довго не сидимо на одному місці. 
Весь час то туди, то сюди стрибаємо, – весело засміявся малюк.
– Чистісінько, як я, – і собі посміхнувся Костик.   
– А звідкіля ти тут узявся? – знову запитав наш зайчик. – Я раніше тебе тут не бачив.
– Я з сонечка промінчиком спустився до вашого лісу, щоб трішки погратися з метеликами
 та жабками, жучками та павучками й рештою лісових мешканців. Ми, Сонячні Зайчики, 
частенько так розважаємося і ніколи не знаємо, де будемо наступного разу, – сказавши це, 
він знову кудись зник.
– Ну дуже дивний зайчик, – почухавши носа, пробурмотів Костик.
     Роззирнувшись кілька разів довкола і не побачивши нового знайомого, зайчик 
поквапився до крамнички:
– Швидше, швидше, – підганяв сам себе Костик, проте продовжував крутити головою 
на всі боки в надії знову побачити Сонячного Зайчика. Але того ніде не було видно.
          Ось і крамничка. Костик швиденько вибрав найсвіжіше і найсмачніше       печиво 
й незабаром вийшов із крамнички з барвистим пакунком. Та гарний настрій, як і той 
Сонячний Зайчик, враз кудись зник. Дорогою додому Костик думав про нового знайомого
 й дуже хотів ще раз побачити його, аби запропонувати йому подружитись та 
погратись разом. Аж раптом біля великого старого пенька знову побачив чудернацького зайчика.
– Агов! Куди ти подівся?
– Знову привіт! Розумієш, хмаринка на якийсь час затулила собою сонечко, тому 
я мусив заховатися також. Як є сонечко, і я є, нема його, то й мене нема. Попливла 
собі хмаринка далі, сонечко посміхнулося і я повернувся.
– А я вже було засмутився, хотів з тобою заприятелювати, погратись трішки, – сказав Костик.
– Авжеж заприятелюємо. Гратися вдвох завжди веселіше! –посміхнувся Сонячний Зайчик. 
– Тльки ти не дивуйся, коли я раптом зникну на якийсь час. Адже ти уже знаєш, що я можу тоді 
з тобою гратися, коли є сонечко. То як, згода? 
– Згода! – вигукнув Костик. – Побігли наввипередки?
– Побігли!
     Обидва зайчики чимдуж помчали по стежинці, тільки їх і бачили. Діставшись хатинки 
Костика, друзі попрощалися до наступного разу, бо наш зайчик мусив ще допомогти 
матусі з прибиранням. А вдома Костик розповів матусі про свого нового друга:
– Знаєш, матусю, у мене є ще один друг!
– Який друг? – поцікавилася зайчиха.
     – Сонячний Зайчик, матусю. Він такий чудовий! Ми з ним потоваришували й навіть
 трішки погралися. На завтра домовилися знову зустрітися та погратися, тільки б день
 був сонячним, – щасливо посміхнувся Костик.
А тепер англійською:  

Vitalia Savchenko
Meeting Sunny Bunny

One day Mother Hare sent her little son Kostyk to the forest shop to buy biscuits.

In the afternoon some guests are going to come, and there was nothing tasty

for tea at home. Kostyk ran quickly to fulfill Mum's order.

Oh! Who are you? - Kostyk asked a stranger, even forgetting to say hello. - Me? I’m Bunny – a stranger smiled friendly. Well, not at all! It’s me Bunny! But You do not look like Bunny, - answered Kostyk. - Yes, I am Bunny. But only Sunny Bunny –continued smiling a stranger, and suddenly disappeared. A moment later he emerged behind a bush in the distance - Hey! Where are you? - Kostyk exclaimed. We have just met, and you are running away. Do not fear me, I will not do you harm. - And I'm not afraid, we are just, Sunny Bunny, and we never sit long in one place. We are jumping all the time here and there – he laughed merrily. It’s just like me, - chuckled Kostyk. Whence did you come? – asked Kostyk. I have not seen you here before. – I am a sun ray and I went down from the sun to your forest to play a little with butterflies, frogs, bugs, spiders and the rest of the forest dwellers. We Sunny Bunnies, so often make ourselves merry and never know where we will be next time - having said that, he disappeared again. So strange Bunny, – scratching his nose murmured Kostyk. Looking a few times around and not seeing a new friend, Sunny Bunny rushed to the forest shop. – Quickly, quickly, – Kostyk hurried himself but continued looking around hopefully to see again the Sunny Bunny. But he was nowhere to be seen. That is the shop. Kostyk quickly chose the freshest and most delicious cookies and soon left the shop with a colorful package. But the good mood as the Sunny Bunny disappeared suddenly. On his way home Kostyk was thinking about his new acquaintance. Kostyk really wanted to see him again to make friends and play together. Suddenly, Kostyk saw the amazing Sunny Bunny again near the big old snag. – Hey! Where are you? – Hi, again! You see, a cloud hid the sun for some time that is why I should hide as well. Where there is the sun there is me if there is no the sun there is no me. A cloud floated, the sun smiled and I returned. – And I have been upset, I wanted to make friends with you and play a little, – said Kostyk. Of course, we'll get to be friends. Playing together is always fun! - smiled the Sunny Bunny. But don't surprise when I suddenly disappear for a while. You have already known that I can play with you when there is the sun. All right? All right! – shouted Kostyk. – Let’s run a race! – Run! Both bunnies rushed with all their might along the path and were off in a flash. Having reached Kostyk's hut, friends said goodbye until next time, because our little Bunny had to help his Mum with tidying up. At home Kostyk told his Mum about his new friend: – You know, Mum, I have one more new friend! – What friend? – asked Mum. – Sunny Bunny, Mum. He is so nice! We have become friends and even played a little. We agreed to meet tomorrow again and play, if only the day was sunny - Kostyk smiled happily.

So our bunny is running through the forest bouncing to the highest

branches of bushes and having fun.

Suddenly, he stopped in surprise, he saw someone

very unusual on the path:
Переклад Катерини Бондаренко.

Савченко Віталія

Букетик для мами

     Борсучок  Бориско вирішив зробити матусі приємність. Поки вона готувала 

на кухні смачний обід, малюк вибіг з двору і подався до квіткової галявини, 

де росли найкрасивіші квіти лісу. Там їх  дбайливо доглядали господиньки 

галявини – Бджілка, Сонечко та Метелик. Прибіг до них Бориско тачемно 


– Доброго вам дня! Чи можна зірвати кілька гарних  квіток для матусі?

– Добрий день, Бориску, звичайно можна. Тільки ж дивися, зривай обережно. Не висмикуй з корінцем, та не пошкодь інших квітів, що ростуть поряд, – любязно дозволили господиньки галявини.

Борсучок роззирнувся довкола і аж розгубився, бо квітів було так багато, 

і всі неймовірно красиві.

– Як же тут вибрати найкращі, коли вони усі такі гарні? 

– спитав Бориско у Бджілки, яка саме пролітала мимо.

- Ти вибери ті, котрі самі до тебе усміхаються, – порадила Бджілка.

– Гаразд, спробую, – відказав борсучок і пильно став придивлятися 

до квіткових голівок.

      Квіти привітно кивали йому, ніби припрошували. Раптом Бориско побачив, як на одній з ромашок засяяла коштовним камінчиком крапелька роси.

– Ось її візьму, – прошепотів собі під ніс борсучок.

А далі за ромашкою ще й дзвоники підморгнули Борискові сріблястими 


Потім волошка грайливо посміхнулася росяною посмішкою. 

Незабаром звірятко тримало у лапках чудовий літній букетик для матусі.

     –  Спасибі вам, Бджілко, Метелику та Сонечко. Спасибі за чудові квіти. Побіжу вже до дому, щоб матуся не хвилювалася. До побачення!

     –  Бувай, – крикнули йому услід господиньки галявини. І почали між собою перемовлятися, який вихований та чемний Бориско. Про матусю не забуває, 

і квітів не нищить, і ввічливий. Ото би всі звірята були такими…

      Бориско вже не чув, про що гомонять господиньки квіткової галявини, 

бо щодуху біг додому, щоб подарувати матусі чудовий букетик. 

А матуся саме застеляла стіл білосніжною скатертиною.

– Матусенько, – промовив захеканий борсучок,  – ось цей букетик буде 

пасувати до нашого обіднього столу, візьми, будь ласка, це для тебе.

– Дякую, мій рідненький, – зраділа матуся, – саме букетика не вистачало 

до нашого столу. Глянь, як тепер буде гарно й святково. 

І мама поставила вазу з букетиком у центрі столу.

– То сьогодні свято? – запитав Бориско.

   Так, День гарного настрою, – відповіла посміхаючись матуся. 

Борсучкові було неймовірно приємно, що він подарував матусі гарний настрій.

  Треба частіше матусі робити приємності: подарувати букетик, помити 

посуд чи прибрати іграшки без нагадування. 

Щоб очі її сяяли від задоволення, – подумав малюк.

      Дітки, а ви часто даруєте матусі гарний настрій?

Савченко Віталія

Лисеняткова наука

Лисенятко Лесик цьогоріч пішло в перший клас. У лісовій школі йому дуже подобається, 

ось тільки писати Лесик не любить. Ну ніяк ті палички та гачечки, бублички 

та кривульки в нього не виходять. То маленькі, то кривенькі, то падають в різні боки, 

біда та й годі. А ще лисенятко дуже непосидюче, завжди кудись квапиться, поспішає. 

Сяк-так напише, і гайда гратися, бо це ж набагато цікавіше, аніж сидіти і виводити нудні

букви та цифри.

Якось трапилася з Лесиком пригода, яка геть змінила лисеняткову думку про навчання і 


Одного дня, коли Лесик грався у своїй кімнаті, в двері хатинки-нори постукав поштар 


– Доброго дня! Чи є хто вдома?   

– Доброго дня, – відповів Лесик. – Вдома тільки я, а татусь з матусею ще на роботі.   

– Овва, то мені доведеться ще раз до вас завітати. Я оце приніс посилочку від бабуні Лиски, та віддати не можу, бо потрібно підпис про отримання поставити, порядок у нас такий. А ти, мабуть, писати ще й не вмієш.

      Лесик густо почервонів, він бо не любив писати, як ми вже знаємо. Завжди вважав, 

що письмо геть не потрібний і не важливий урок.  Бабуся, мабуть, чогось смачненького

прислала з іншого краю лісу, – розмірковувало лисеня.  

– Дядечку Лелеко, я трохи вмію писати, – промовив Лесик. – Може спробую, а ви підкажете що та як, аби вам не довелося ще раз до нас летіти. Почухав поштар лоба, подумав та й погодився.

      – Гаразд, Лесику, спробуй. Ось тут напиши своє прізвище.

       Лисенятко висолопивши язичка, старанно нашкрябало своє ім’я та прізвище. Лелека, глянувши, знову почухав лоба, махнув крилом та віддав пакунок. Тоді попрощався й полетів у своїх поштарських справах. 

      Наступного разу про письмо Лесикові довелося згадати, коли бабуся Куниця, розбивши ненароком свої окуляри, попросила лисенятка їй допомогти. 

     – Лесику, дитино, допоможи-но мені. У сестри іменини, хочу привітати її гарною листівкою, а без окулярів, геть нічого не бачу.

     – А що треба зробити, бабусю? – запитало лисенятко.

     – Потрібно написати невеличке привітання ось тут, а тоді я відправлю лісовою поштою своїй сестрі.   

Що робити? Якось незручно признаватися бабусі Куниці, що писати він не любить, не дуже вміє. Тому й погодився. Ох і намучився Лесик, аж спітнів від такої важливої та нелегкої для нього роботи. Він старався, аж сопів, писав, ще й хвилювався, аби не зіпсувати часом листівку. А тому добре зрозумів, що навчитися писати, читати та рахувати – дуже важливо. Адже в житті ще не один раз знадобиться, як татко завжди каже.

      З того часу лисенятко змінило свою думку про навчання. Незабаром почало успішно та старанно вчитися в школі. За це його часто хвалили учителі, а матуся з татусем неймовірно пишалися Лесиком, і це було малому дуже приємно. Своїм друзям Лесик також завжди нагадував: «Треба добре всьому вчитися, бо не раз може згодитися».

Петро Сорока

Що це там за шум у гаї?
Равлик хатку прибирає.

Все підмів, помив, як слід,
Не біда, що ллється піт.

Зайві речі повиносив,
Килимок пропилососив.

Перемив усю посуду,
Не знайти й пилинки бруду.

Ще й здійснив мандрівку дальню 
За букетом у вітальню.

Свіжо в хатці, як у лузі.
Прошу в гості, любі друзі!


Равлик-син прийшов до татка:

– Затісна у мене хатка,

Якщо виросту ще трішки,

То не влізуть в неї ріжки.

Глянув татко на хатинку:

– Не журися, любий синку,

Бо не тільки ти ростеш,

Підростає хатка теж.

Петро Сорока.

 Вірші нашого дитинства. Григорій ХРАПАЧ   
Народився 1924 року в селі Гелетинцях на Хмельниччині в сім’ї хлібороба. Шести років осиротів, забрали його до себе родичі, яким за харч та сяку-таку одежину доводилось відробляти, пасучи худобу. Захопившись поезією ще в школі, особливо «Кобзарем» геніального Шевченка, складав віршовані казки та ілюстрував їх власними малюнками. Навчився грати на сопілці, гітарі та скрипці...

Зазнав тяжкого гніту неволі на рідній землі, окупованій гітлерівцями. Після визволення села пішов на фронт. Брав участь у боях за Чехословаччину, Польщу... Був поранений, має нагороди. І лише в повоєнні роки закінчив середню школу і заочно — філологічний факультет Львівського університету. Все життя навчав дітей української мови й літератури в школі свого села Гелетинці.
Минали роки, і світ побачили книжки Григорія Храпача для юних: «Струмок», «Хто відгадає?», «Ластів’ята», «Коли ім’я гарне» та інші. А казка «Нерозумний ослик» перекладена дванадцатьма мовами народів світу. Його поезії приваблюють тим, що, народившись ніби з дитячої уяви, роблять дива — далі її розвивають. У них ненав’язливо оповідається про радість від праці, про щастя багато вміти і знати.

с. Пруди в Криму


— Хлюп та хлюп,
кльок та кльок, —
Розспівався нам струмок, — 
Я біжу, біжу, біжу,
Людям добре послужу! 
Ми схилилися над ним:
— Як послужиш ти і чим?
— Я ввіллюся в річку Буг,
Щоб турбінам дати рух,
Щоб електрика дійшла
Аж до вашого села.
Хлюп та хлюп,
кльок та кльок! —
Отакий-то наш струмок.


Межею, де пшениця
Та гречка-медівниця,
Іде веселка, з броду
Несе джерельну воду.
Ячмінь торкає вуса:
— Вже досхочу нап’юся!


Край дороги глід, глід,
Бородатий глід, глід.
В діда ягоди червоні!
Ми підставили долоні
Ще й подолки раз, раз:
— Пригощайте нас, нас!
Глід сміється бородатий:
— І самі могли б нарвати!


* * *
Ой котилось коло,
Всіх ласкаво гріло,
Цілий день світило.
А під вечір коло,
Дуже натомилось —
Спати покотилось. (Сонце)
* * *
Що воно за дивна птиця?
Світла денного боїться.
Дзьоб гачком, великі очі,
І не спиться їй щоночі.
— Ху-ху-ху! —
кричить, співа.
Відгадали? Ні? (Сова)
* * *
Йшла зоряниця,
Красна дівиця,
Через покоси,
Гублячи сльози...
Місяць дивився
І засмутився.
Сонечко встало —
Слізки зібрало. (Роса)
* * *
Скрипу, скрипу — 
Вже мандрує.
Жартома, а чи всерйоз
Геть шибки всі замурує
Білим сріблом дід... (Мороз)

Ударник зайчик
Жив у невеликому лісочку зайчик.
І був він справжнім диваком: як тільки почую пташиний спів, відразу ж зупиняється послухати. Навіть не дивлячись, що за ним лисичка женеться чи вовк.
Хижаки підбігали до Стрибунця, дивились на його зосереджену мордочку і мовчки йшли геть.
Ну хто ж їсть беззахисних?
Кілька разів на світанку зайченя бігало на край сусіднього села півня послухати.
"То чому ж я не можу співати?" -- задумався малий і пострибав рано-вранці до найкращого лісового співака Соловейка.
-- Навчиш мене співати? -- спитав.
-- Ану ноти заспівай, -- дав завдання вчитель.
-- До, ре, МІ! -- пропищав незграбний учень.
-- Ні, співати у тебе погано виходить. Може, краще, станеш музикою? Почекай, нехай дятел прокинеться, йди до нього.
Погожа літня днина дарувала лісовим мешканцям сонячне проміння, яке діставало спочатку лише верхівок дерев, тоді опустилось, щоб збудити білок у дуплах і пташок у гніздах на деревах, після чого опустилося й до землі.
І ліс ожив.
"Стук-стук," -- почув вухастий і помчав туди.
-- Дядьку Дятел, дядьку Дятел, навчіть мене музиці, -- просить зайчик під деревом.
"Стук-стук, стук-стук-стук"
-- Повтори! Лапкою постукай по дереву.
"Стук-стук, стук-стук-стук"
-- А слух у тебе хороший. А ще спробуй.
"Стук-стук-стук, стук-стук-стук!"
"Стук-стук-стук, стук-стук-стук!"
-- Молодець. Тепер візьми дві гілочки і постукай об пеньок.
"Стук-стук-стук, стук-стук-стук!"
-- Добре, буду тебе вчити. Приходь під вечір, придумаємо для тебе інструмент.
Зайчик по дорозі додому всюди стукав паличками, згадуючи ритм вчителя.
А пізніше Дятел дав йому трубу:
-- Дуй!
У малого не вистачило духу.
-- Не підходить. А на цьому зіграєш? -- спитав він, тримаючи напоготові домбру.
-- Пальці болять. Не хочу на цьому грати.
-- Будеш тоді ударником. Тримай барабан.
Відтоді Стрибунець щодня супроводжував дятла на роботу, вивчаючи і вдосконалюючи своє відчуття ритму.
А всі звірі і птахи слухали:
"Стук-стук-стук, стук-стук-стук!"

© Солтис-Смирнова Марія Петрівна